Протиалергійні та протизапальні засоби. Кислоти й основи. Солі лужних і лужноземельних металів. Глюкоза. Медикаментозні отруєння
Протиалергійні
Алергійні реакції є наслідком підвищеної чутливості (сенсибілізації) до різних речовин, що мають антигенні властивості. Здебільшого природа алергену лишається невизначеною, тому лікування хворих з алергійними реакціями проводять методом неспецифічної гіпосенсибілізації — тобто за допомогою препаратів, що впливають на процеси алергії незалежно від природи антигену.
Розрізняють 3 стадії розвитку алергійних реакцій:
- імунологічну — утворення антитіл;
- вивільнення медіаторів алергії;
- реакція органів і систем на ці медіатори.
Лікарські препарати різних фармакологічних груп впливають на всі стадії розвитку алергійних реакцій.
Класифікація протиалергійних препаратів
|
Антигістамінні препарати (блокатори гістамінових рецепторів) |
Антимедіаторні препарати і мембраностабілізатори |
Препарати, що усувають прояви алергійних реакцій |
|---|---|---|
|
I покоління Димедрол Супрастин Тавегіл (клемастин) Діазолін Піпольфен (дипразин) II покоління Лоратадин (кларитин, ломіран, еролін) Терфенадин Астемізол (гісманал) Азеластин (алергодил) Феністил Ебастин (кестин) Прималан Цетиризин (зиртек ,зодак, аллертек, аналергін) III покоління Фексофенадин (телфаст) Еріус |
Кромолін-натрій (інтал) Кетотифен (задитен) ГКС |
Адреноміметики Бронхолітики Препарати кальцію |
Антигістамінні препарати — засоби, що блокують гістамінові рецептори і запобігають дії на них гістаміну.
Антигістамінні препарати І покоління пригнічують ЦНС і виявляють седативну та снодійну дію.
Антигістамінні препарати II покоління мало впливають на ЦНС і тому відрізняються незначною седативною дією та значно довшим фармакологічним ефектом.
Антигістамінні засоби III покоління є активними метаболітами препаратів II покоління, що забезпечує їхню найбільшу вибіркову дію на гістамінові рецептори (вони найбільш активні).
Антимедіаторні препарати і мембраностабілізатори перешкоджають виділенню медіаторів алергії.
Препарати, що усувають прояви алергійних реакцій, — адреноміметики (адреналіну гідрохлорид, ефедрину гідрохлорид), бронхолітики, препарати кальцію, зменшують проникність судин, звужують судини і підвищують АТ, виявляють бронхорозширювальну дію.
Димедрол (дифенінгідрамін) — антигістамінний препарат, що виявляє виражену протиалергійну, седативну, снодійну, протиблювотну, місцевоанестезійну дію; посилює дію засобів, що пригнічують ЦНС. Тривалість дії — 4-6 год.
Показання до застосування: анафілактичний шок, кропив’янка, алергійний дерматит, риніт, поліноз (сінна гарячка), для посилення дії снодійних, анальгетичних та засобів для наркозу тощо.
Побічні ефекти: сухість у роті, порушення координації, запаморочення, головний біль, сонливість, зниження працездатності.
Супрастин (хлоропірамін) — високоактивний антигістамінний препарат, що виявляє менш виражену протиалергійну дію, ніж димедрол, меншою мірою пригнічує ЦНС. Попереджує і полегшує прояви алергійних реакцій, виявляє протисвербіжну, заспокійливу та снодійну дії.
Тривалість дії — 8-12 год.
Показання до застосування: анафілактичний шок, набряк Квінке, кропив’янка, свербіж, шкірні хвороби (нейродерміт, контактний дерматит тощо), алергійний дерматит, риніт, у складі комплексного лікування хворих на бронхіальну астму тощо.
Побічні ефекти: сонливість, запаморочення, порушення координації, сухість у роті, нудота.
Діазолін (мебгідролін) — антигістамінний препарат для прийому всередину. Виявляє слабку проталергійну, спазмолітичну дію, не проявляє заспокійливого ефекту.
Показання до застосування: при алергії на ліки, продукти (кропив’янка, свербіння, алергійний дерматит).
Побічні ефекти: подразнення слизової оболонки шлунка, нудота, блювання, сонливість, уповільнення реакції.
Протипоказання: пептична виразка шлунка та дванадцятипалої кишки, запальні захворювання травного каналу.
Лоратадин (кларитин, кларотадин, ломіран, еролін) — антигістамінний засіб II покоління, вибірково діє на периферичні гістамінові H1-рецептори. Протиалергійна дія починається через 1-3 год, максимум - через 8-12 год, тривалість дії складає більше 24 год.
Виводиться у вигляді метаболітів із сечею та калом у рівних співвідношеннях.
Показання до застосування: сезонний та цілорічний риніт, шкірні хвороби алергійного походження, набряк Квінке, алергійні реакції на укуси комах.
Побічні ефекти: сонливість, втомлюваність, сухість у роті, нудота.
Фексофенадин (телфаст, фексадин) — антигістамінний засіб III покоління, що є високоактивним метаболітом терфенадину і виявляє високу селективність (вибірковість) до гістамінових рецепторів. Препарат не пригнічує ЦНС. Початок дії спостерігається через 1 год, максимум дії — через 6 год, тривалість дії складає 24 год. Не метаболізується у печінці, виводиться переважно із жовчю.
Показання до застосування: сезонний алергійний риніт, хронічна ідіопатична кропив’янка.
Побічні ефекти: проявляються дуже рідко.
Глюкокортикостероїди — гормони кіркової речовини надниркових залоз
Виявляють виражену протиалергійну дію, впливають на всі стадії розвитку алергійних реакцій. Препарати застосовують при будь-яких алергійних реакціях тяжкого і середнього ступеня вираженості (анафілактичний шок, набряк Квінке, сироваткова хвороба), прогресуючих тяжких захворюваннях алергійної природи — бронхіальній астмі, колагенозах, поліартриті, ревматизмі. При застосуванні глюкокортикостероїдів слід пам’ятати про їхні виражені побічні ефекти.
Кромолін-натрій (інтал) — стабілізатор лаброцитів, який запобігає їх руйнуванню і виділенню медіаторів алергії. Застосовують інгаляційно за допомогою спеціального турбоінгалятора. Системне введення — профілактика нападів бронхіальної астми. Під час нападу неефективний.
Протипоказання: вік до 5 років; І триместр вагітності.
Анафілактичний шок — найтяжчий прояв алергії:
Невідкладна допомога при анафілактичному шоку
- у дошоковий період необхідно вводити антигістамінні препарати — супрастин, дипразин (піпольфен), димедрол, тавегіл;
- при зниженні АТ і бронхоспазмі призначити адреналіну гідрохлорид (підшкірно по 0,5 мл 0,1 % розчину через кожні 5- 10 хв; за відсутності ефекту — внутрішньовенно, розвівши в 10 разів), ефедрину гідрохлорид. Ефективним є внутрішньовенне крапельне (40-50 за 1 хв) введення протишокової суміші — 5 мл 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду і 0,06 г преднізолону (2 ампули), розчинених у 500 мл ізотонічного натрію хлориду;
- при бронхоспазмі слід вводити також інші бронхолітики (сальбутамол, вентолін, теопек, теотард);
- у разі пригнічення дихання — застосовувати оксигенотерапію, вводити стимулятори дихання (аналептики-кордіамін, камфора, кофеїн-бензоат натрію);
- при гострому набряку легень — вводити сечогінні засоби — фуросемід, маніт;
- корекція гемодинамічних розладів (сольові розчини, плазмозамінники тощо).
Особливості роботи з препаратами:
- антигістамінні препарати несумісні з промедолом, стрептоміцином, канаміцином, неоміцином, трициклічними антидепресантами;
- димедрол і дипразин (піпольфен) при підшкірному введенні зумовлюють подразнення, тому їх слід вводити парентерально — внутрішньом’язово або внутрішньовенно;
- димедрол несумісний з аскорбіновою кислотою, натрію бромідом, гентаміцином;
- усі антигістамінні препарати, що пригнічують ЦНС (димедрол, дипразин, супрастин, тавегіл), не рекомендовано призначати хворим, робота яких потребує точної психічної реакції (водіям, операторам тощо);
- діазолін доцільно призначати всередину після їди;
- кромолін-натрій не можна вводити інгаляційно разом з бромгексином і амброксолом.
Протизапальні
Запалення — патологічний процес, що виникає у відповідь на дію пошкоджувальних факторів, які стимулюють утворення, виділення медіаторів запалення — ейкозаноїдів (простагландини, лейкотрієни, тромбоксани), брадикініну, гістаміну, серотоніну.
Протизапальні препарати поділяють на 2 групи:
- стероїдні протизапальні препарати — ГКС;
- нестероїдні протизапальні препрати (НПЗП) — ненаркотичні анальгетики.
Стероїдні протизапальні препарати — гормони кіркової речовини надниркових залоз, ГКС. Вони виявляють виражену протизапальну дію. До ГКС належать кортизон, гідрокортизон, преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон.
Механізм протизапальної дії ГКС:
- пригнічення ферменту фосфоліпази А2, яка на певному етапі бере участь в утворенні простагландинів — медіаторів запалення;
- гальмування утворення інших медіаторних речовин — брадикініну, лейкотрієнів, гістаміну, серотоніну;
- зниження чутливості тканинних рецепторів до медіаторів запалення;
- послаблення продуктивної і альтернативної фази запалення.
Показання до застосування: тяжкі форми ревматизму, ревматоїдного артриту, поліартриту тощо.
Механізм протизапальної дії нестероїдних протизапальних препаратів:
- пригнічення ферменту циклооксигенази і порушення синтезу простагландинів;
- пригнічення активності інших медіаторів запалення (гістаміну, серотоніну тощо);
- зменшення енергозабезпечення в ділянці запалення;
- пригнічення підкіркових больових центрів.
Класифікація НПЗП
|
Похідні індолу |
Похідні кислот |
Оксиками |
Похідні піразолону |
|---|---|---|---|
|
Індометацин (метиндол) |
Диклофенак-натрій (вольтарен, ортофен, верал, наклофен) Кеторолак (кетанов) Етодолак Ібупрофен (бруфен, нурофен) Кетопрофен (кетонал) Напроксен Кислота ацетилсаліцилова (аспірин) |
Піроксикам (тилкотил) Мелоксикам(моваліс) Теноксикам реводина (фелоран) |
Анальгін (метамізол) Бутадіон (фенілбутазон) |
Показання до застосування: міалгія, артрит, радикуліт, бурсит, ревматизм, біль на тлі травматичних пошкоджень тощо.
Індометацин (інтебан, метиндол) — нестероїдний протизапальний засіб, що виявляє також знеболювальну, жарознижувальну та протиревматичну дію.
Показання до застосування: ревматоїдний артрит, ревматизм, артрит, запалення та набряк при переломах, вивихах, забитті, після видалення зубів, неврит, ішіас, спондилоартрит, подагра, бурсит, синовіт, тендиніт тощо.
Побічні ефекти: головний біль, запаморочення, галюцинації, розлади з боку органів травлення, зміни з боку рогівки та сітківки ока.
Протипоказання: пептична виразка, психічні розлади, епілепсія, паркінсонізм, артеріальна гіпертензія, вік до 10 років.
Диклофенак (вольтарен, верал, ортофен, наклофен, реводина, фелоран) — НПЗП з вираженою протизапальною дією, виявляє також помірну жарознижувальну та анальгетичну дію. При тривалому лікуванні інтенсивно проникає у порожнину суглоба. Зменшує біль у спокої та русі, ранкову скутість суглобів та набряк. Стійкий ефект розвивається через 1-2 тиж лікування.
Показання до застосування: остеоартроз, ревматоїдний артрит та інші запальні хвороби суглобів та хребта, забиття та запалення м’яких тканин тощо.
Побічні ефекти: нудота, анорексія, біль у шлунку, метеоризм, закреп, ерозивно-виразкові ураження слизової оболонки травного каналу з ознаками кровотечі, головний біль, сонливість, депресія, токсичний вплив на нирки та кровотворення, алергійні реакції.
Кеторолак (кетанов) — НПЗП з вираженим знеболювальним ефектом. Дія настає через 30 хв, максимум — через 1 год, тривалість дії складає 4-6 год.
Препарат також виявляє антиагрегантні властивості (зменшує в’язкість крові).
Показання до застосування: біль у післяопераційний період, при вивихах, переломах, ушкодженні м’яких тканин, онкологічних захворюваннях; печінкова та ниркова коліка, зубний біль тощо.
Побічні ефекти: сухість у роті, сонливість, головний біль, запаморочення, шум у вухах, набряки, стоматит, діарея, порушення функції печінки, збільшення маси тіла, алергійні реакції.
Протипоказання: пептична виразка, кровотечі, вік до 16 років, період вагітності і пологів.
Сучасні препарати: лорано, цетрин, зестра
Особливості роботи з препаратами:
- ацетисаліцилову кислоту не можна поєднувати з іншими НПЗП, оскільки це посилить їх ульцерогенну дію (утворення пептичної виразки шлунка);
- бутадіон несумісний з ГКС;
- внутрішньом’язове введення анальгіну є болючим;
- кеторолак (кетанов) не можна вживати довго (всередину
- не довше 5 днів, парентерально — не довше 2 днів) та для знеболення в акушерстві;
- індометацин слід вживати під час їди з молоком.
Кислоти
Біологічна дія кислот визначається ступенем дисоціації, тобто кількістю утворених йонів водню. Місцево кислоти проявляють в’яжучу, подразливу, припікальну дію залежно від ступеня дисоціації та глибини взаємодії кислот із білками тканин. Високодисоційовані кислоти зумвлюють коагуляційний некроз (припікальний), який супроводжується запаленням, набряком, гіперемією, болем. Кислоти швидко всмоктуються зі шлунка і кишок у кров, зв’язуються з гідрокарбонатами і фосфатами (буферними системами крові). Зменшення лужних резервів призводить до компенсованого ацидозу (при цьому рН крові не змінюється). Подальше виснаження буферних систем спричинює розвиток некомпенсованого ацидозу, за якого підвищується АТ, виникають судоми, пригнічується дихання (за типом Кусмауля), розвивається колапс.
Рівень рН нижче ніж 7,16 є несумісним з життям.
У медичній практиці використовують кислоту хлоридну розведену і кислоту борну.
Ознаки перорального отруєння концентрованими кислотами: опіки стравоходу, різкий біль, блювання з домішкою крові, шок, колапс.
Допомога при отруєнні кислотами:
- перед промиванням шлунка слід ввести наркотичні анальгетики і спазмолітики;
- для промивання шлунка через товстий зонд необхідно використовувати холодну воду (12-15 л);
- нейтралізувати кислоти потрібно магнію оксидом;
- вводити білкові і обволікальні речовини (молоко, збитий яєчний білок);
- проводити симптоматичну терапію (корекція гемодинамічних розладів, ацидозу тощо).
Біологічна дія основ також залежить від ступеня дисоціації.
Місцево високодисоційовані їдкі основи при взаємодії з білками утворюють крихкі альбумінати, легко проникають у глиб тканин, руйнують клітини і зумовлюють появу драглистого струпу — колікваційного некрозу. Слабкі основи дисоціюють незначною мірою, призводять до розм’якшення епідермісу, розчиняють муцин. Резорбтивна дія основ проявляється збільшенням лужних резервів крові, спричинює розвиток компенсованого алкалозу. При цьому сповільнюється дихання, у крові підвищується вміст вуглекислого газу. Ознаками декомпенсованого алкалозу є нудота, блювання кров’ю, жовтянична шкіра та темно-червоне обличчя, біль у животі, судоми, лихоманка, сильний головний біль, сповільнене дихання, кома. У медицині застосовують натрію гідрокарбонат як відхаркувальний, антацидний та антисептичний засіб, а також магнію оксид як антацид. Гострі отруєння їдкими основами проявляються опіками слизової оболонки ротової порожнини та травного каналу. Можуть розвинутися механічна асфіксія у зв’язку з опіком і набряком гортані, стравохідно-шлункова кровотеча, опіковий шок. Резорбтивна дія основ проявляється явищами алкалозу.
Допомога при отруєнні основами:
- промити шлунок водою в незначних порціях під невеликим тиском за умови, що після отруєння пройшло небагато часу;
- ввести наркотичні аналгетики;
- призначити всередину обволікальні засоби — збитий яєчний білок, молоко;
- спрямувати зусилля на усунення алкалозу (карбоген).
Солі
Солі натрію (натрію хлорид)
Натрій — один з основних катіонів для здійснення життєво важливих функцій організму. Він міститься в організмі в основному позаклітинно, підтримує сталий осмотичний тиск крові, клітинних та позаклітинних рідин, впливає на лужність та об’єм циркулюючої крові.
Потреба в натрії складає 3-6 г на добу.
Дефіцит натрію — наслідок підвищеного потовиділення, проносу (діареї), блювання, поліурії, опіків, гіпофункції коркової речовини надниркових залоз. Він проявляється спазмами непосмугованих м’язів, пригніченням ЦНС, розладами кровообігу.
Натрію хлорид — сольовий препарат, який застосовують у формі ізотонічного, гіпертонічного та гіпотонічного розчинів.
Ізотонічний розчин натрію хлориду — це 0,9 % розчин, його називають також фізіологічним розчином (хоча це недоречно, оскільки він не містить повний та необхідний електролітний комплекс мінералів складу плазми крові).
Осмотичний тиск фізіологічного розчину відповідає тискові рідин і клітин організму.
Показання до застосування: зневоднення на тлі безперервного блювання, проносу, опіків; інфекційні хвороби; значна крововтрата; шок, колапс; місцево — для оброблення і промивання ран, опіків, очей, носової порожнини.
Вводять ізотонічний розчин підшкірно і внутрішньовенно.
Гіпертонічний розчин натрію хлориду — 2—10 % концентрації.
Його осмотичний тиск вищий, ніж тиск у клітині, тому він спричинює зморщування і загибель клітин, виявляє також протимікробну дію.
Показання до застосування: використовують для зовнішнього застосування (2-10 %) для оброблення і промивання гнійних ран, опіків, абсцесів; внутрішньовенно (10-20 мл 10 % розчину) для зупинки легеневої, шлункової, кишкової кровотечі та при атонії кишок; ректально (50-100 мл 5 % розчину) при закрепах як проносний засіб; всередину (2-5 %) для промивання шлунка при отруєнні срібла нітратом.
Гіпотонічний розчин натрію хлориду — 0,45—0,6 % концентрації.
Його осмотичний тиск нижчий, ніж тиск у середині клітини, тому він призводить до набухання і розриву клітини (лізису)
Показання до застосування: для виготовлення розчинів місце- воанестезійних засобів.
Солі калію (калію хлорид)
Калій є основним внутрішньоклітинним йоном — 98 % загальної кількості калію міститься в інтрацелюлярному просторі.
Калій бере участь у генерації і проведенні нервових імпульсів, синтезі ацетилхоліну, він необхідний для підтримки автоматизму серцевої діяльності. Добова потреба в калії становить 2-3 г на добу.
Дефіцит калію в організмі призводить до появи загальної слабкості і паралічу м’язів, порушення серцевого ритму (екстрасистолія), зниження перистальтики кишок.
Калію хлорид — активний сольовий препарат калію.
Показання до застосування: гіпокаліємія різної етіології (на фоні застосовуння фуросеміду, дихлотіазиду, препаратів наперстянки тощо), серцеві аритмії (пароксизмальна тахікардія, мерехтлива аритмія, екстрасистолія).
Протипоказання: повна блокада серця, порушення функції нирок та недостатність надниркових залоз.
Вводити калію хлорид парентерально слід дуже обережно. Надлишок калію пригнічує серцеву діяльність, а внаслідок передозування можлива зупинка серця в діастолі.
Вміст ампули калію хлориду (50 мл 4 % розчину) необхідно розчинити в 500 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводити внутрішньовенно крапельно. Входить до складу препаратів аспаркам та панангін.
Солі кальцію (кальцію хлорид, кальцію глюконат)
Кальцій забезпечує і підтримує нормальний стан кісток і зубів, бере участь у процесі згортання крові, передачі нервових імпульсів, функціонуванні нервової, м’язової і залозистої тканин.
Добова потреба в кальції становить 1-1,5 г. Дефіцит кальцію призводить до появи тетанічних судом у дорослих, спазмофілії у дітей, підвищення збудливості нервової системи.
Кальцію хлорид і кальцію глюконат беруть участь у процесі згортання крові, зменшують проникність біологічних мембран (у тому числі судин), виявляють протизапальну, протиалергічну і протиексудативну дію; стимулюють серцеву діяльність (впливають на серце протилежно йонам калію).
Препарати кальцію застосовують при кровотечах, алергійних реакціях, хворобах шкіри (екзема, псоріаз), паращитоподібної залози, ексудативно-запальних процесах, діатезі, капіляротоксикозі, у складі комплексної терапії хворих з переломами, остеопорозом, при запальних захворюваннях.
При отруєнні солями магнію, щавлевої і фторидної кислот препарати кальцію застосовують як антидоти.
Протипоказані препарати кальцію при лікуванні серцевими глікозидами, схильності до тромбозів, тяжкій формі атеросклерозу.
Парентерально кальцію хлорид вводять лише внутрішньовенно!
Якщо препарат введено поза веною, основними скаргами хворого будуть відчуття пекучості і сильний біль (препарат при введенні в тканини зумовлює некроз). У цьому випадку необхідно не виймаючи голку ввести хворому магнію сульфат, обколоти уражене місце 0,25-0,5 % розчином новокаїну. Кальцію глюконат парентерально слід вводити внутрішньом’язово та внутрішньовенно, він не виявляє подразливої дії на тканини.
Солі магнію (магнію сульфат)
Магній є складовою багатьох ферментів, від нього залежать енергетичний обмін, нервово-м’язова збудливість, регуляція проникності клітинних мембран. Він є антистресовим елементом. Добова норма магнію становить 0,3-0,4 г.
Ознаки дефіциту магнію: підвищена дратівливість, апатія, депресія, тремтіння м’язів, порушення серцевого ритму.
Магнію сульфат — сольовий препарат, що виявляє різнобічну дію, особливо залежно від шляхів уведення.
1. При парентеральному введенні (внутрішньом’язово, внутрішньовенно):
- пригнічує ЦНС, виявляє протисудомну дію;
- знижує АТ, виявляє антигіпертензивну, спазмолітичну дії;
- знижує скоротливу активність міометрія, виявляє токолітичну дію.
Показання до застосування: прееклампсія та еклампсія, гіпертензивний криз, загроза передчасних пологів.
2. При ентеральному введенні:
- зумовлює рефлекторний викид жовчі, виявляє жовчогінну дію;
- діє як проносний засіб.
Показання до застосування: для дуоденального зондування, як жовчогінний засіб для сліпого зондування як проносний препарат при отруєннях. Магнію сульфат застосовують як антидот при отруєнні солями барію.
Особливості роботи з препаратами:
- гіпертонічні розчини (2-10 % розчин натрію хлориду та 10-40 % розчини глюкози) необхідно вводити парентерально тільки внутрішньовенно, при випадковому потраплянні розчинів у тканини вони зумовлюють некроз;
- розчин калію хлориду слід застосовувати всередину по 1 столовій ложці після їди, оскільки він має здатність подразнювати слизову оболонку шлунка; парентерельно — вводити дуже обережно, вміст ампули (50 мл 4% розчину) розчинити в 500 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, застосовувати внутрішньовенно крапельно;
- кальцію хлорид в ампулах потрібно вводити виключно внутрішньовенно, при випадковому потраплянні в тканини він може спричинити некроз;
- магнію сульфат при швидкому внутрішньовенному введенні може призвести до пригнічення дихального центру і зупинки дихання. Внутрішньом’язові ін’єкції магнію сульфату болючі;
Глюкоза
Глюкоза є одним з основних енергетичних джерел в організмі, має антитоксичні властивості. Глюкозу використовують у медицині у формі ізотонічного та гіпертонічного розчинів, таблеток.
Ізотонічний розчин глюкози має 5 % концентрацію.
Його осмотичний тиск дорівнює такому тискові крові та рідин організму. Застосовують при зневодненні, хронічних захворюваннях, виснаженні (кахексії), інтоксикації, хворобах печінки, колапсі, шоці, а також для розведення ліків. Глюкоза в ізотонічному розчині є постійним компонентом кровозамінних та протишокових рідин. Вводити слід підшкірно крапельно (300-500 м л), внутрішньовенно та ректально крапельно (500-1000 мл).
Гіпертонічний розчин глюкози має 10—40 % концентрацію.
Осмотичний тиск його вищий, ніж такий тиску крові і міжклітинних рідин. Гіпертонічні розчини глюкози сприяють підвищенню АТ, покращенню серцевої діяльності, антитоксичної властивості печінки.
Показання до застосування: гіпоглікемія, хвороби печінки, шок, колапс тощо.
Вводити глюкозу в гіпертонічному розчині необхідно тільки внутрішньовенно. При підшкірному чи внутрішньом’язовому введенні виникають запалення, некроз тканин.
Глюкоза несумісна з левоміцетином і стрептоміцином.
Отруєння
Основними причинами медикаментозних отруєнь є недостатня обізнаність лікарів щодо побічних, токсичних ефектів лікарських засобів, помилки в призначенні та дозуванні препаратів, одночасний прийом хворими несумісних засобів, випадковий прийом ліків (особливо дітьми), а також свідоме їх застосування з метою самогубства.
Програма невідкладної допомоги при отруєннях включає наступні заходи:
Екстрена детоксикація
Призупинення подальшого надходження отрути в організм
При отруєннях, пов’язаних з вдиханням отрут, потерпілого необхідно винести з небезпечного приміщення у кімнату, що добре провітрюється. З нього потрібно зняти верхній одяг, на якому може адсорбуватись отрута. Якщо отрута є на шкірі чи слизових оболонках, її треба змити великою кількістю проточної води. У разі ін’єкційного введення отрути (підшкірно чи внутрішньом’язово) вживають заходів для обмеження їх всмоктування: на уражене місце накладають міхур з льодом на 6-8 год, роблять циркулярні новокаїнові блокади (0,3-0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду з 2-3 мл 0,5 % розчину новокаїну). У разі проникнення отрути в організм перш за все необхідно запобігти її всмоктуванню в кров.
Запобігання всмоктуванню отрути в кров із травного каналу
Промивання шлунка за допомогою зонда проводять усім хворим, незалежно від загального стану і часу отруєння. При отруєнні припікальними речовинами (кислотами і основами) перед промиванням потерпілому необхідно ввести підшкірно 1 мл 1 % розчину промедолу, а зонд змастити вазеліновим маслом.
Якщо невідомо, яка отруйна речовина потрапила в організм, шлунок слід промити 0,01-0,1 % розчином калію перманганату, 0,5-2 % розчином таніну чи перевареною водою.
Якщо отруйна речовина відома, можна провести хімічну інактивацію отрути в шлунку (застосувати антидоти отрут):
- при отруєнні морфіном — промивання розчином калію перманганату (окислення морфіну);
- при отруєнні срібла нітратом — промивання гіпертонічним розчином натрію хлориду (реакція осаду);
- при отруєнні оксалатами, цитратами — промивання розчином кальцію хлориду (реакція осаду);
- при отруєнні барію хлоридом — промивання розчином натрію сульфату (реакція осаду);
- при отруєнні кислотами — всередину дають магнію оксид (реакція нейтралізації);
- при отруєнні основами — промивання 1 % розчином лимонної, оцтової, молочної кислот (реакція нейтралізації);
- при отруєнні фосфором — промивання розчином міді сульфату;
- при отруєнні важкими металами — вживання збитих яєчних білків, молока.
Можливе застосування блювотних препаратів (якщо потерпілий знаходиться у свідомості);
Введення адсорбівних засобів можна проводити до і після промивання шлунка. З цією метою слід застосовувати активоване вугілля (20-30 г, або 2-3 столові ложки на 1 склянку води у формі суспензії).
Введення сольових проносних з метою припинення всмоктування отрути в кров із кишок. Застосовують магнію сульфат або натрію сульфат (20-30 г на 1/2 склянки води всередину, запиваючи 2 склянками води).
Не можна використовувати сольові проносні при отруєннях кислотами або основами!
Сифонні клізми слід робити при будь-яких пероральних отруєннях, видаляючи при цьому отруту з товстої кишки.
Виведення отрути з організму після її всмоктування в кров
— Метод форсованого діурезу застосовують з метою прискорення виведення отрути з організму через нирки. Для цього хворому внутрішньовенно крапельно вводять 1-1,5 л ізотонічного розчину натрію хлориду або ізотонічного розчину глюкози одночасно з сечогінними препаратами швидкої дії (фуросемід, лазикс);
— метод гемосорбції застосовують з метою очищення крові від отрути за допомогою перфузії крові через спеціальний детоксикатор, важливою складовою якого є сорбційні колонки;
— гемодіаліз — очищення крові від отрути за допомогою апарата «штучна нирка»;
— перитонеальний діаліз — очищення організму від отрути через очеревину;
— замінне переливання крові (видаляють із організму частину крові, що містить шкідливі речовини, і переливають до 2-3 л донорської крові тієї самої групи, що й у потерпілого).
Специфічна антидотна терапія
Антидот — це речовина, що знешкоджує отрути шляхом хімічної реакції і виводить їх з організму.
Розрізняють 3 види антидотів.
1. Антидоти, що запобігають всмоктуванню отрут, забезпечують їх зв’язування, нейтралізацію і виведення з організму:
- неспецифічні антидоти контактної дії — активоване вугілля, карболен, ентеросгель;
- специфічні хімічні антидоти
2. Антидоти, що прискорюють біотрансформацію отрут у нетоксичні продукти розпаду:
- глюкоза — антидот при отруєнні ціанідами, синильною кислотою;
- унітіол — антидот при отруєнні ртуттю, золотом, вісмутом, талієм, сурмою, міддю, серцевими глікозидами;
- тетацин-кальцій — антидот при отруєнні солями свинцю, кобальту, кадмію, урану;
- метиленовий синій — антидот при отруєнні синильною кислотою, нітрогліцерином;
- натрію тіосульфат — антидот при отруєнні препаратами йоду, фенолами, серцевими глікозидами.
3. Функціональні антагоністи — це препарати, які впливають на органи і системи протилежно до дії отрути. Найбільш поширені такі функціональні антагоністи:
- налорфіну гідрохлорид, налоксон — при отруєнні препаратами опію;
- бемегрид—при легких отруєннях засобами для наркозу, снодійними;
- атропіну сульфат — при отруєннях М-холіноміметиками, антихолінестеразними засобами;
- протаміну сульфат — при передозуванні гепарину;
- глюкоза в гіпертонічному розчині — при передозуванні інсуліну;
- антикоагулянти непрямої дії — при передозуванні вікасолу;
- прозерин — при отруєнні міорелаксантами периферичної дії;
- реактиватори холінестерази (дипіроксим, алоксим, ізоніт-розин) — при отруєнні ФОС та антихолінестеразними препаратами.
Патогенетична (симптоматична) терапія
- При сильному болю (вираженому больовому симптомі) для попередження больового шоку застосовують наркотичні анальгетики (морфіну гідрохлорид, омнопон, промедол, фентаніл, трамадол);
- при спастичному болю (спазмах) вводять спазмолітики (но- шпу, папаверину гідрохлорид, атропіну сульфат, платифіліну гідрохлорид, метацин), у стійких випадках за відсутності ефекту — наркотичні засоби, що виявляють спазмолітичну дію (промедол, омнопон);
- при пригніченні дихання легкого і середнього ступеня тяжкості застосовують стимулятори дихання (кофеїн-бензоат натрію, етимізол, кордіамін, камфору, сульфокамфокаїн, цититон, лобеліну гідрохлорид);
- при гострій серцевій недостатності вводять кардіотонічні препарати — строфантин, корглікон;
- при зниженні АТ вводять пресорні препарати (мезатон, адреналіну гідрохлорид, ефедрину гідрохлорид, норадреналіну гідротартрат);
- при пригніченні серцевої діяльності застосовують аналептики (кордіамін, камфору, сульфокамфокаїн, етимізол);
- при зупинці серця вводять у лівий шлуночок серця адреналіну гідрохлорид, норадреналіну гідротартрат;
-
при бронхоспазмі застосовують бронхолітики:
- ін’єкційні — еуфілін, ефедрину гідрохлорид, адреналіну гідрохлорид, атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат;
- інгаляційні — ізадрин, фенотерол (беротек), сальбутамол, ор- ципреналіну сульфат (алупент, астмопент);
-
при шоку застосовують протишокові засоби:
- адреналіну гідрохлорид, ефедрину гідрохлорид;
- ГКС — преднізолон, метилпреднізолон;
- антигістамінні препарати — дипразин, димедрол, супрастин, тавегіл;
- плазмозамінні та сольові розчини.